"Не гавкай!"

  Вход на форум   логин       пароль   Забыли пароль? Регистрация
On-line:  

Раздел: 
Земля наших предков (Полесье в междуречье Десны и Сожа) / Лирическая страничка Унечи / "Не гавкай!"

Страницы: 1  ответить новая тема

Автор Сообщение

Участники
Группа: Участники
Сообщений: 641
Добавлено: 07-11-2008 20:07
Не так давно довелось быть проездом в пос. Юдиново Погарского района. Буквально на ходу познакомился с местным краеведческим музеем и его директором Леонидом Гришиным. Но этого было достаточно, чтобы запланировать на ближайшее будущее основательную поездку в Юдиново. Но это отдельная песня.
От Гришина я получил в подарок небольшую книжицу его рассказов "Не гавкай!" из цикла "Деревенский юмор". Книжка эта существует всего в 200 экземплярах. Привез домой и всего за какие-то пол-месяца она оказалась весьма зачитанной. Мне захотелось дать возможность и другим ознакомиться с ней. Думаю, автор книги будет не в претензии.

ГРИШИН Леонид Иванович. Вместо автобиографии:

Дождь хлестал всё пуще,
Пел Покров хмельной.
Нашли меня в капусте
И принесли домой.

А в доме гости были -
Подвипивший народ.
Все снова чарку пили
За мой приход.

А я качался в зыбке,
Орал без передышки,
Чтоб детскою присыпкой
Припудрили под мышкой.

Но все не понимали,
О чем кричу,
И снова наливали
В стаканы первачу.

Отец под крепким газом
Топтал нещадно пол,
И с ним вприсядку разом
Мой дед плясать пошел.

Две тетки захмелели,
Выпив за троих,
Такие песни пели,
Что я краснел за них!

А мать пьяна не очень,
Шептала: "Спи малыш".
И пела, что есть мочи
Мне песню про камыш.

Про все вот эти выверты,
Ей-ей, я вам не лгу,
Тогда я думал: вырасту
И лучше их смогу

Хлестать напиток крепкий
За пять иль шесть голов
И так плясать, чтоб щепки
Летели от полов.

Дождями, листопадами
Шумели октябри,
И будто листья падают,
Годы шли, и шли...

И, как ни удивительно,
Я вырос не похож
На своих родителей
И родственников то ж...

Совсем не пью хмельного,
В пляс ноги не хотят,
И как меня такого
В семье за сына чтят?

Зато в стихах порою,
Вопреки всему,
Вдруг выражу такое,
Что дивно самому.

Вдруг строчки встанут на дыбы,
Бывает - не секрет.
Иначе, знаю, надо бы,
Но сладу с ними нет.

И на мои страницы
Мамашин юморок
Брызжет и ложится,
Где-то между строк.

И отцовской лихостью
Веет от строки,
И напоили хитростью
Строчки старики.

Нет, видно не напрасно,
Между кочанов
Нашли меня за пряслом
Именно в Покров.

Участники
Группа: Администраторы
Сообщений: 5248
Добавлено: 08-11-2008 02:55
А что, неплохо. Валяй еще!

Участники
Группа: Участники
Сообщений: 641
Добавлено: 08-11-2008 10:21
Беру книжку Гришина и она сама раскрывается на этой странице.

"Хотите верьте, хотите нет."

Когда я впервые рассказал своим друзьям эту историю, они мне не поверили.
- Не заливай. Это анекдот.
И как я ни доказывал, что это быль, убедить друзей не смог.
Вот и вы, хотите верьте, хотите нет, а анекдотов я не рассказываю вовсе.
На одной из дружеских попоек, которая проходила еще до антиалкагольного указа, в живописном уголке, на берегу Судости, Иван Иванович (так условно назовем героя) перебрал. Хоть и личность он известная, хоть и чиновник районного масштаба, а не уберегся человек. Потерял над собой контроль. Однако на ногах хоть не уверенно, но держался.
И пошел он на этих сомневающихся ногах к кустам, как мы поняли, по малой нужде. Остановился, покачиваясь, как былинка на ветру, начал непослушными пальцами ширинку искать. Долго искал, старательно, но тщетно. И тут злую шутку пошутил Иван Никитич. Он подкрался к Ивану Ивановичу сзади, и сунул ему в руку огурец. Обрадовался Иван Иванович, схватил огурец обеими руками, направил его тупым концом в сторону куста, поднатужился, и... Все мы увидели, как обе его штанины сначала увлажнились, потом покрылись крупными каплями, и, наконец, стали мокрыми.
Иван Иванович облегченно выдохнул, привычным движением тряхнул огурцом раз, другой... Тот выскользнул из рук и упал в траву. Иван Иванович рухнул на колени, встал на четвереньки и начал искать. Искал долго, настырно, то и дело натыкался на огурец злобно отбрасывал его в сторону и искал снова, бессвязно бормоча, как молитву:
- Оторв-ва-ал, отор-ва-ал... Как это я?... Как мне теперь?... Где... где же он?...
Слезы в два ручья струились по впалым щекам Ивана Ивановича. Мы пытались уговорить и успокоить его.
- Идите... ищите. Оторвал, отор-ва-ал... Что я жене скажу? Потерял... Ищите все!...
Мы все ругали Ивана Никитича за его неудачную шутку. Но он проявил находчивость: стащил штаны с Ивана Ивановича, оттянул резинку его трусов и быстро убедил несчастного, что пропажа на месте.
Возвращаясь с пикника, мы везли Ивана Ивановича на заднем сиденье. Сидел он тихо и кротко, зажав обеими руками едва не утраченную драгоценность.

Участники
Группа: Администраторы
Сообщений: 5248
Добавлено: 08-11-2008 13:58
Да. Куда уж нашим эстрадным хьюмаристам. Впрочем, для какого-нибудь Иванова или Петросяна классный бы номер вышел.

Участники
Группа: Участники
Сообщений: 2081
Добавлено: 08-11-2008 14:34
О то ж горе было у человека - прикинь? Как домой то появиться после такого, действительно, горе горькое... Не зря потом всю дорогу берёг

Участники
Группа: Участники
Сообщений: 641
Добавлено: 08-11-2008 16:16
Если есть реакция на произведения Гришина, то можно добавить:

"Ради птички"

Курочкин, ты точно всех оповестил о собрании? Под расписку говоришь? А где они все? Нет! Не расписки. Люди где?
Тут? Тут мало. А, между прочим, собрание мы на пятнадцать ноль-ноль объявили. Сколько сейчас, Курочкин? Не людей, времени сколько?
Шестнадцать сорок восемь. Вот! Что, Иванов?
Час сорок восемь ждешь? А на прошлое собрание, помнишь, мы два часа пятьдесят девять минут собирались и не собрались.
Давай, ребята, заходи скорее!
Ах, вы не из нашей организации? Тогда закройте дверь. Курочкин, сколько?
Да не времени. Сколько человек до кворума не хватает? Было двоих, - теперь пятерых? Трое ушли? Куда ушли?
Домой?.. Один в закусочную? Вернуть! Немедленно! Верзилин, стань на дверь. Всех впускать, никого не выпускать! Стопкин, ты куда?
Не надо! Без тебя приведут. Нельзя тебе в закусочную. Сам там застрянешь! Курочкин, сколько?
Не людей! Времени! Мормышкин, ты что, спать сюда пришел? И соседа разбуди. Курочкин, ты куда Галкина потащил?
Ну и что, что пьяный. А нам без него до кворума не хватает. Теперь сосчитай, Курочкин.
Так, присутствует семнадцать, не хватает одного... Одного человека не хватает! Одного, подумать только! А теперь сколько? Да не людей - времени сколько?
Семнадцать ноль пять. Одного не хватает. Одного, одного... ну, наконец-то! Епишкин! Молодец! Выручил. Проходи, садись прямо в президиум. И так, товарищи... А что мы сюда собрались?
Ах, да, собрание нам провести по плану нужно. Епишкин, сядь на край, от тебя перегаром несет. Курочкин, а о чем оно, собрание-то?
Знаю, что поговорить. А о чем?
Все равно? Лишь бы "птичку"... Значит о птичке. По вопросу о птичке слово имеет Кошкин. Епишкин, записывай: весной скворечник сделали. Птичка в нем живет...
Не живет? А кто живет?
Мышка?! Как она туда залезла? Летучая?
Ах, скворечник в кладовке лежит! А птичка?
Летает. Пиши: летает птичка. Еще есть выступающие? Сядь, Епишкин, ты лыка не вяжешь. Мармышкин, что говорит?
А это он во сне. Нет больше выступающих? Собрание закрыто. Курочкин ставь "птичку". Верзилин открывай дверь!

Участники
Группа: Администраторы
Сообщений: 5248
Добавлено: 08-11-2008 16:29
Похоже, что прежде, чем стать директором музея, Гришин был заведующим местного Дома культуры.
Честно говоря, мне первое и второе больше понравилось.

Участники
Группа: Участники
Сообщений: 2081
Добавлено: 08-11-2008 20:44
Особенно первое. Хорошо.

Участники
Группа: Участники
Сообщений: 316
Добавлено: 20-01-2009 17:32

А можна я ці оповідки, до себе в газету поставлю? Під рубрикою "Гумор братів-сіверян з того боку кордону."?

Участники
Группа: Участники
Сообщений: 641
Добавлено: 20-01-2009 23:37
Завтра запрошу автора.

Участники
Группа: Участники
Сообщений: 641
Добавлено: 04-05-2009 23:02
"Трава на дворе"

Василий, как обычно, встал до солнца. На крыльцо вышел, закурил, неторопливым взглядом окинул двор. Грустно улыбнулся своим мыслям.
А вспомнилось ему давнее. Зашел он однажды к соседу Матвею, теперь уже покойному, позавидовал:
- У тебя двор - ковер зеленый! А у меня словно ток колхозный, ни травинки.
- Топтать мой двор некому, один остался. Вот и растет трава. А у тебя семья большая...
"Семья большая..." - вслух произнес Василий и снова задумался. Была большая семья. Да нет ее. Мать на семидесятом году умерла. Дети разъехались: две дочери в Иванове ситцы ткут, Петро в Харькове на заводе гайки крутит, Виктор в Тюменском крае нефть добывает, жена... Эх, жена! Подвела Василия - рано из жизни ушла, внуков не дождалась. Коварная болезнь унесла ее в могилу.
Вот и зарос двор травой, как у Матвея.

Участники
Группа: Участники
Сообщений: 316
Добавлено: 06-05-2009 21:54
Супер.

Гость
Добавлено: 07-05-2009 12:09
Да, хорошо. Только по-моему, и очень даже грустно...

Знаете как на Украине про "небiжчикiв" говорят? "Нехай спочиває, та нас дожидає". Вот так вот...

Участники
Группа: Участники
Сообщений: 316
Добавлено: 07-05-2009 22:08
А ще кажуть так: "Нехай земля йому буде пухом". "Хай йому легко ложиться, а нам ще жить довгенько і за його молится".
Жахно дивитися на старих людей, особливо, що живуть у тих селах, що вимирають. Більшість їх історії, близьких вже на цвинтарі.

Участники
Группа: Администраторы
Сообщений: 5248
Добавлено: 08-05-2009 02:57
А ще кажуть так: "Нехай земля йому буде пухом". "Хай йому легко ложиться, а нам ще жить довгенько і за його молится".
Жахно дивитися на старих людей, особливо, що живуть у тих селах, що вимирають. Більшість їх історії, близьких вже на цвинтарі.

Так хто ж у етом то виноват, если уси захатели паратизировать на чреве народном в больших городах? Отработав на заводи яком-нибудь восям часов, вечаром купив пляшку и нияких больши забот.
Тут надо не жалость проявлять, а искать корень причин, приведших к такому исходу в самих себе.
Главная проблема нашего народа - оторванность от земли-кормилицы, на которой надо работать в поте лица, и от отчего дома, который надо сохранять при любых обстоятельствах.

В разделе "Поговорим, поспорим..." есть тема "Унеча. С болью о судьбе сельского хозяйства"

Участники
Группа: Участники
Сообщений: 316
Добавлено: 12-05-2009 23:34
ГЄНІК (уривок з роману "Бермуди")
Митці - Письменники
Юрон Шевченко, писатель из славного города Прилуки
— Добре, ну а ви як сюди потрапили?— спитав Свенсен здорованя Геніка.
Генік після недовгих роздумів долучився до розмови.
— Якби не Бєрмуди, я вже давно, мабуть, би срок мотав.
— Це чому? — здивувався Свенсен. — Я ж родом з СССР. Все началось в старших класах. Була така в нас Всесоюзна ігра у войну, «Зарніца» називалась, так ми всім школьним кодлом готовились к войнє. Воєнрук нас зашугав привінтивним американським термоядерним ударом. У нас же під городом стратегіческій аеродром. Так він так і сказав: «Пацани, ми под раздачу попадаєм первими, Москва і ми». Но самое большоє впєчатлєніє осталось від його расказа про ядерну зіму. Думаю: «Ні хрена сєбє ситуація».
Побалакав з батьком, розказав йому все, потом кажу: «Па, давай оборудуєм подвал», — ми якраз получили участок на Бермудах. Він мені каже: «Я в принципі не проти». Так ми ціле літо проколупались, но здєлали на совість. Вгризлись в землю на восєм метров, кругом железобетон, стіни нєржавєйкою обшили. Купили запас мінералки на нєсколько лєт. І только послє етого всі оці емікси і першинги стали мені до одного мєста. Но тут новая проблєма. Перейшов я в дев’ятий клас. Глянув на мене батько і каже: «Одного я боюсь, Генка, щоб ти не сів». Я спрашую: «Чого це, па, ти таке кажеш, тіпун тобі на язик?» А він об´ясняє: «А тому, Генка, шо ти пошов у нашу породу, у нас всі були здорови, як бугаї». Оце він сказав — в той же день пошов я провожать дєвочку на Сорочинці. А тут якраз почались разборки мєжду Сорочинцями і Квашенцями. На мосту встрєчають два дибілкуватих пацана. Одному двадцать пять, другому — двадцать три, я їх в ліцо, конечно, знав. Вони мені кажуть: «Міряєш спічечним коробком мост і ідеш проводжаєш дальше, отказуєшься — получаєшь в диню і топаєш додому, а ми сами твою подружку провєдьом. Вибірай». І главноє, вони ж не оставляють мені вибора. Я кажу: «Рєбята, може сьодня ненадо? Завтра — пожалуста, виставляйте хоч полгорода. Я виставлю четирє чєловєка». Пока я предлагав нормальниє условія, младший дав мені пощочину. Я механічески йому отвітив, а він якийсь легкий був. Короче, пацан перелітає через перила, превращається в бетмана і планірує в річку. Я перелякався — убив чи не убив. Тут другий каже: «Ах ти ж, гад»,— і на мене. Прийшлось шльопнуть і його. Я із послєдніх сил старався, шоб не сильно. Він перескочив проєзжу часть моста, обняв перило і, затих. Думаю: «От люди пошли, вам в шахматний кружок ходить, а вони биться лізуть». На другий день заходить в клас директор з якимсь мужиком і до мене: «Оце, Геночка, батько тих мальчіков, шо ти вчора поклав в травмоталогію по скорой». А я думаю: «СЛАВА БОГУ, живи шахматісти!». А сам мовчу. А той мужик каже: «Я нічого. Только хотєл посмотрєть на дев̕ятикласника, який двум десантникам морди понабивав». Оце з того времені я став бояться зони. Воно ж, як тільки комусь замєчаніє зробиш, тут же получається якесь члєновредітєльство. Я даже батька колись поспитав: «Па, шо робить?» Він мені посовєтував: «Генка, старайся ізбєгать прямого контакта». І ізбєгал-ізбєгал потом одному авторитєту розбив хавальник об дом. Він подлєчівся, потом собрал чєловєк сорок со всього кутка, найшли вони мене одного і ганяли цілий вечір, єлє я в хату вскочив. Кажу батьку: «Так і так, па». А вони осмєлєлі, почали камні кидать, матюкаються під вікнами. Виходить батько і питає: «Шо за шум, синки?» А той авторитет каже: «Прийшли ми, старий, за твоїм синочком — хана єму. Лучше по-хорошему отдай нам його, а то щас хату перекинем». Батько так спокойно каже: «Щас, сєкундочку». А у нас в сінях всєгда топор стояв, на всякий случай. Батькой його взяв, виходить — і до авторитєта. Як махнув, той єлє успів голову убрать. Сокира свиснула в сантиметрі от хобота. Так ти пацани як все це побачили, ноги в руки і як дьорнули. На всю жизнь забули, де я живу. А той главний виїхав в нєізвєсном направлєнії і сказав своїм дружкам: «У нас не город, а чорт зна шо. Лучше я в другом мєстє авторітєтом буду». Всіх тих пацанов я запомнив, ми с Бліном їх понаходили і понаучували правдє-жизні. Остався послєдній. Ловив я його місяця чотирі. Він, падлюка, як Фігаро. Ми з Бліном в кіно, він — в ресторан, ми в ресторан — він на танці. Блін каже мені: «Шо ми як малолєткі сіпаємся? Пошли до нього додому і там дождемся». Узнав я по своїм каналам адрес. Прийшли, поднялись на четвертий етаж. Блін питає: «Тут будем ждать чи зайдьом?» Я разнєрвнічався — столько врємєні поклали на якогось козла. Ударив кулаком по замку, а ті двері, одно названіє, девепе сплошноє, вискочили вмєстє з одвірком. Заходим в комнату — там його родітєлі дивляться телевізор і чай п̕ють, батько мене як побачив — упав в обморок. Не вспів бублик прожувати: він так і стирчав у нього з рота. Мені єго так жалко сразу стало. Мать поблєднєла, трясеться от страха і спрашиваєт: «Вам кого, молодиє люді?» А я питаю: «Галя дома?» А вона: «Тут така не проживає». Тогда я їй говорю: «Ізвінітє, ошибся адресом»., — і пошов. Це був первий і послєдній раз, когда пацан нє отвєтіл за базар. На мене ще Блін довго обіжався.
Прошов тиждень, думаю: «От класно, нікому не начистив рило, аж душа співає!», — поділився радостью з Бліном, він не повірив: «Не может бить, шо би нєдєля?» Я кажу: «В том то і дєло, шо тиждень». Блін каже: «От время летить. Ето нужно отмєтіть». Я єму кажу: «Я, в принципі не против». Блін каже: «Полностью с тобой согласєн, пошли в «Удай» і тихо посідім». Прийшли, заказали столик, сидим, снова нікого не трогаєм. Блін розказує як він розводився, я його успокаював як мог, бачу, переживає пацан. Кажу: «Всє баби такі-сякі. У мене уже два развода було. Нічого страшного, прорвьомся!» Коли підходить Ольга, офіціантка, і каже: «Рєбята, мєст нєт, я к вам за столик іще одного подсажу». Блін каже: «Давай». Я на нього виразітєльно подивився і кажу: «Ти помниш, шо ми сьогодні нікого не трогаєм?». «А как же, конєчно помню!» Приводить та Юніка. Воно маленьке, худеньке, як курча. Но, правда, такий вйорткий, жилістий, думаю, шо, єслі буде видєлуваться, я єго взглядом задавлю гада. Зробив він заказ, випив пару рюмок, дивлюсь, цапануло чувака. Почав у наш разговор встрявать, каже: «Шо ви тут гундосите? Когда наши прийдуть, то ви всє чорний хлєб будете жрать, а я бєлий». Ми з Бліном переглянулись і я єму так строго кажу: «Юнік, ми сейчас вийдем перекурим, а ти расчитайся і чеши отсюда. От грєха подальше». А Блін добавив: «Ти трохи опоздав з вашими. Саргон Второй з войском уже три тисячі лєт в могілє». Вийшли ми в хол, продолжаєм разговор, коли ця бидлина підходить і опять: «Когда наши прийдуть, ви будете чорний хлєб жрать…» Блін переспросив: «Не пойняв, ти який будеш?» Юнік об̕ясняє: «Я буду їсти бє…» Все проізошло мгновєнно. Я даже не бачив момєнт удара, бо одвернувся, у мене якраз в носі шото засвербіло, токо чую грохот. Юнік вскочив на подоконнік надєл на голову оконну раму і вишел со второго етажа. А внизу мєнти дєжурили, короче, всєх нас замєлі. Сидим в мєнтовкє. Микола Тищенко — лейтенант составляє протокол. Я первий раз в жизні проходив свідєтєлєм, так не привично. Блін растроєний, мало того, шо з женой розвівся, так ще й на ровном мєстє прийдеться платить за стєкло. Я конєчно понімаю, шо у нєго на душе. А тут іще то падло Юнік плямкає: «Товаріщ лейтєнант, прошу, запішітє в протокол, шо вони…, ето вєсь город знає». Я так спокойно кажу: «Ну за це отвєчать прийдьотся, Коля, можно я Юніка виведу в коридор і трохи придавлю, шоб цинкував за базаром?» Коли Тіща як почне: «Це ви не можете полчаса мовчки посидіть, я і так з ошибками пишу, начальство уже задовбало замєчаніями». «Когда отсюда вийдете, будете давить друг друга скікі захочете». Це був предпослєдній случай.

Участники
Группа: Участники
Сообщений: 2081
Добавлено: 18-05-2009 22:40
До чего ж знакомо... Люди и правда несколько хлипковаты пошли

Участники
Группа: Участники
Сообщений: 641
Добавлено: 23-05-2009 18:12
Я так понял, что в этой теме публикуются рассказы, которые очень нравятся посетителям сайта. Предлагаю из старого:

"Начальнику стройуправления № 26 от производителя работ тов. Звероподобнова

ОБЪЯСНИТЕЛЬНАЯ ЗАПИСКА

В связи с обрушиванием от подземного толчка находящегося в стадии сдачи в эксплуатацию объекта, части дома № 35, корпус 729 по 18-й Хордовой улице, возведенного под моим руководством, имею сообщить нижеследующее.
Как мною не раз было упомянуто в докладных от 7.III, 12.IV, 5.V, 27.VI и т. д. сего года, на участке, близлежащем к возводимому объекту, где по плану застройки микрорайона предполагалась к разбитию детская площадка для игр с избой на куриной ноге и серым волком, сохранилось строение прежних времен в форме небольшой башни, сложенной из кирпича.
Согласно вашей инструкции № 42/019, данной вопреки многочисленным проискам местных горе-энтузиастов из самодеятельного общества по охране так называемых памятников старины, утверждавших, что данная башня якобы представляет интерес как памятник оборонного зодчества времен татарских набегов, она тем не менее подлежала сносу.
Действуя по инструкции, я категорически отказался от компромисса с теми же горе-энтузиастами, предложившими негласно употребить башню взамен запланированной избы на куриной ноге, и дал указание рабочим Сигаеву и Кокотко приступить к сносу башни при посредстве пневматических молотков. В конце рабочего дня, когда Сигаев и Кокотко доложили мне, что строение сносу не поддается, так как пневматический молоток не оставляет на его кирпичной, поверхности даже следа, я не поверил им, предполагая прогул, и устроил личную проверку. Проверка подтвердила, однако, сведения тт. Сигаева и Кокотко, более того пневматический молоток при увеличении мной физического нажима на ручку вышел из строя, на кирпичной же поверхности башни следов так и не осталось.
Продолжая действовать по инструкции, я связался с бригадиром бульдозеристов нашего СУ тов. Третьим с просьбой выделить для сноса башни машину таранного типа, каковая просьба тов. Третьим была выполнена, что, однако, к выполнению инструкции не привело, так как таранное устройство бульдозера при столкновении с башней сплющилось, а бульдозерист Левинсон на время вышел из строя по белютню с диагнозом легкого сотрясения мозга.
Подав докладную и продолжая действовать согласно инструкции, мною были приняты меры к вызову на место будущей детской площадки гусеничного экскаватора с чугунной гирей, употребляемого в практике градостроительства для сноса старых домов, каковая мера привела к катастрофе на возводимом под моим руководством объекте (см. докладную от 5.V сего года), выразившуюся в отскакивании вышеупомянутой гири весом в 5 центнеров от кирпичной стены башни и ее рикошета в сторону более чем наполовину возведенного корпуса дома.
Тогда, взяв отпуск за свой счет и будучи человеком настойчивым от природы и несколько неуравновешенным психически по причине упорного нежелания башни подчиниться инструкции, я отправился в г. Одессу, где на т. н. толчке на собственные трудовые сбережения приобрел лазер, полученный неким гражданином, по его словам, в обмен на два мешка грецкого ореха и контейнер цитрусовых при случайной встрече с представителями внеземной цивилизации.
Этот лазер, имея словесные гарантии продавшего его гражданина, что он «для человека не заразный», я употребил в ночь с 30.ХII на 31.XII прошлого года, выстрелив из него в башню с расстояния в 25 метров из специально отрытого мною окопа, что, как сообщили радиостанции всего мира, привело к регистрации подземного толчка, а также (о чем не сообщалось) к вторичному обрушиванию возводимого под моим руководством дома № 35, корпус 729 по 18-й Хордовой улице, за каковое обрушивание я несу полную ответственность и готов предстать перед судом.
В свое оправдание могу заявить только, что действовал согласно инструкции, которая так и осталась невыполненной, так как никаких последствий для строения в форме небольшой башни выстрел из лазера не возымел.
31.XII подписал производитель работ Н. Звероподобное
Нач. стройуправления С-26.

К объяснительной записке прораба Звероподобнова.
От жителей района застройка Хордовых улиц, членов добровольного общества по охране памятников старины т.т. Кокунько С. С, пенсионера, учеников 8-го «А» класса, школы № 942 Ивановой Елизаветы, Шустова Валерия и др.

ЗАЯВЛЕНИЕ
Убедительно просим отменить инструкцию о сносе башни, действительно являющейся памятником оборонного зодчества времен татарских набегов, о чем свидетельствует обнаруженная нами и расшифрованная надпись на камне фундамента, сделанная на древнерусском языке. Приводим расшифровку.
«Клал башню сию подручный мастера Мелентия Еропка с небрежением зa что мастером бит был и за вихры таскан чтоб в другорядь старался».

(Рассказ Владимира Лугового «Еропкина башня», Литературная газета (старая))

Участники
Группа: Участники
Сообщений: 316
Добавлено: 28-07-2009 22:07
Було це ще у давні часи, коли земля була маленька, як куряче яєчко, а заступником голови Городнянського райвиконкому Чернігівської області був, тоді ще маловідомий, Петро Шаповал ( у майбутньому посол України в Киргизстані і губернатор чернігівської області). Їхав того дня він на своєму службовому автомобілі, у супроводі помічника та водія, кудись у справах. Довелося їм проїздити через територію Невклівської сільської ради, на території якої було безліч хуторців, розкиданих посеред лісу. Територія розташована на півночі Чернігівщини, посеред боліт, і лісів – український Сибір. Голову цієї сільради так ласкаво і називали – Вождь лісових народів. Жарко. Хтось із присутніх згадав про лісове озеро, що було в парі кілометрів, вирішили скупатися. Звернули вони на лісову дорогу і перевалюючись на корчах поїхали. І ось їдуть вони, їдуть, а хоч ти не який крутий чиновник, та природні позиви примушують дещо змінювати плани. Наказує пан Петро зупинити машину, вилазить з неї і бігом біжить у кущі. Стоїть він, «полегшує душу», милується природою, і тут його зір помічає диво-дивне. Перед ним невеличкий горбок, з боку від нього пеньок, а з пенька йде дим. Причому деревина не горить! Зчудувався чиновник, підійшов до пенька, обдивився його, потім уважно обдивився уважно пагорб. І помітив вхід, замаскований кущами! Мов у тій казці. Покликав він своїх помічників, відкрили вхід, почали кричати щоб звідти виходили. Виявилося, що там дідусь із онуком самогонку гнали. Це виявляється у місцевих така «криївка» була. По черзі кому треба, заробляли бражку, і йшли гнати «самограй» у криївку, подалі від людських очей. Хто ж знав, що Петру Шаповалу прикортить вийти з автомобіля саме у цьому місці…

Участники
Группа: Администраторы
Сообщений: 5248
Добавлено: 29-07-2009 03:46
Було це ще у давні часи, коли земля була маленька, як куряче яєчко, а заступником голови Городнянського райвиконкому Чернігівської області був, тоді ще маловідомий, Петро Шаповал ( у майбутньому посол України в Киргизстані і губернатор чернігівської області). Їхав того дня він на своєму службовому автомобілі, у супроводі помічника та водія, кудись у справах. Довелося їм проїздити через територію Невклівської сільської ради, на території якої було безліч хуторців, розкиданих посеред лісу. Територія розташована на півночі Чернігівщини, посеред боліт, і лісів – український Сибір. Голову цієї сільради так ласкаво і називали – Вождь лісових народів. Жарко. Хтось із присутніх згадав про лісове озеро, що було в парі кілометрів, вирішили скупатися. Звернули вони на лісову дорогу і перевалюючись на корчах поїхали. І ось їдуть вони, їдуть, а хоч ти не який крутий чиновник, та природні позиви примушують дещо змінювати плани. Наказує пан Петро зупинити машину, вилазить з неї і бігом біжить у кущі. Стоїть він, «полегшує душу», милується природою, і тут його зір помічає диво-дивне. Перед ним невеличкий горбок, з боку від нього пеньок, а з пенька йде дим. Причому деревина не горить! Зчудувався чиновник, підійшов до пенька, обдивився його, потім уважно обдивився уважно пагорб. І помітив вхід, замаскований кущами! Мов у тій казці. Покликав він своїх помічників, відкрили вхід, почали кричати щоб звідти виходили. Виявилося, що там дідусь із онуком самогонку гнали. Це виявляється у місцевих така «криївка» була. По черзі кому треба, заробляли бражку, і йшли гнати «самограй» у криївку, подалі від людських очей. Хто ж знав, що Петру Шаповалу прикортить вийти з автомобіля саме у цьому місці…

У своё уремя у нас тож такое дело робили хто по банькам, хто по сарайкам, а хто по кустам за пряслом города. Тяперь усё творица без утайки. Манаполии то нима.

Страницы: 1  ответить новая тема
Раздел: 
Земля наших предков (Полесье в междуречье Десны и Сожа) / Лирическая страничка Унечи / "Не гавкай!"

KXK.RU